Нарешті. Завтра-післязавтра я покину це кляте місто.
Що в ньому є, окрім драм? У кожного вона своя, а у декого їх по дві і більше.
І всі такі заклопотані ними, що стає огидно. Та хіба мені не має бути байдуже? =\
Не знаю. Може й так. Мб це все викликає відразу лише тому, що в мене немає власної проблеми, у котру я б занурилася з головою, ллючи гіркі сльози щохвилини і не звертаючи увагу ні на що, крім себе і своєї драми?
І це гарний фінал для поста, але ж в мене не буває гарних фіналів.
Так от, післязавтра я вже лежатиму у високій-високій траві з заплющеними очима і слухатиму музику, посміхатимусь Сонцю, відчуваючи як воно лоскоче мої повіки, змушуючи відкрити останні і глянути на нього, та я лише простягну руку вгору, щоб відчути трохи більше того тепла, що скоро зникне. Скоріш за все, це обурить його, і воно спалить шкіру, що вже місяць ховалась від променів в тісній квартирі. Прикро, але все має свою ціну.